Фото: telegraph.com.ua
Переатестація міліції в поліцію – практика, яка або стане основою для побудови здорових механізмів участі громадськості у прийнятті рішень та проведення кадрового аудиту в усіх сферах публічного управління, або надовго поховає цю ідею для всієї країни.
Залучення представників громадськості до кадрових рішень усіх рівней – безпрецедентне для силової структури не тільки в Україні, але й у світі.
Всі попередні переатестації міліціонерів були справою формальною, позбавленою будь-якої об’єктивності та часто полягали у проставлянні галочок навпроти майже всіх імен.
Кадрові призначення часто відбувалися завдяки грошам, персональній лояльності та зв’язкам.
Вміння, навички, мотивація та потенціал працівника рідко бралися до уваги, тому в системі було багато перекосів, які не сприяли її розвитку.
Це перший раз, коли (а) використовуються тести для визначення інтелектуального рівня та оцінки знань працівників, (б) на співробітника дивляться як на особистість зі слабкими та сильними сторонами, а не просто як на гвинтик.
Перший раз, коли люди отримують шанс бути підвищеними без грошей чи зв’язків.
Перший раз, коли міліціонери шукають в кого навчитися та як підготуватися, а не кому заплатити чи де купити тести.
Перший раз, коли громадськість разом з відомством на практиці відповідає на питання «Яка поліція нам потрібна?».
Перший раз, коли люди, які перебувають поза системою, мають реальне право голосу щодо того, що відбувається всередині.
Саме тому склад атестаційної комісії так само важливий, як і персональний склад керівників поліції.
Під час роботи в Києві головою комісії я спостерігала за хворобливим процесом внесення постійних змін до складу комісій.
Розуміла, що відбір членів комісій з чисельної громадськості для атестації міліціонерів буде кропітким, але не усвідомлювала наскільки.
Насправді відбором людей до комісій ніколи не будуть задоволені всі, бо завжди хтось не потраплятиме. А якщо ти не потрапляєш, то з образи чи недовіри починаєш активно критикувати та «мочити» увесь процес.
В Хмельницькому я побачила як хвиля громадського незадоволення наздоганяє організаторів.
Населення Хмельницької області, першого регіону, де почалася переатестація, приблизно 1,3 млн осіб, кількість міліціонерів на переатестацію – 2200, зареєстрованих неурядових організацій – приблизно 3000 (з них «живих» – за суб’єктивною оцінкою біля 300), комісій 6, а членів від громадськості – біля 20.
І ось тут потрібні чіткі та зрозумілі критерії відбору. Вони дають розуміння чому саме ці 20 людей входять в комісії. Принаймні частину публічного тиску (але не весь!) вони допоможуть знизити.
Тільки почали працювати комісії, одразу почали надходити численні скарги від активістів та питання від журналістів:
– А чому Василь чи Дмитро потрапили до комісії?
– А чому Павло чи Марина не потрапили?
– А чому Кам’янець представлений в комісії, а Шепетівка — ні? А хто їх відбирав? А за якими критеріями?
– А чому організація А має 2 представників, а Б — жодного?
– А чому К без польового досвіду зіткнення з міліцією на Майдані працює в комісії? А чому автомайданівець Л, після розбитої «Беркутом» машини, бере участь у переатестації, а Н — родич загиблого — ні (або навпаки)?
В чому сенс участі представників від громадськості в процесі переатестації?
У представника комісії є дві основні функції:
(а) відслідковувати прозорість та чесність відбору – тому, що всі вже втомилися від кишенькових переатестацій, брехні, міжусобиць та корупційних схем в питаннях кадрових призначень (особливо в міліції);
(б) додати інше бачення до процесу прийняття рішень.
Ці питання заполоняють ефір тому, що Нацполіція зволікає з інформацією про критерії відбору та публікацією списків комісій, викликаючи не потрібний спротив та недовіру в умовах достатньо відкритого процесу.
Основна ідея формування комісій з різних організацій – МВС, Національна поліція, громадські організації та міжнародні донори – створити безпечний простір для того, щоб різноманіття думок та поглядів відобразити у кадрових рішеннях.
Хороше рішення неможливо прийняти, якщо воно не пройшло через вогонь і воду дискусії між різними точками зору. Комісіям не потрібна одностайність. Їм потрібно різноманіття точок зору та люди, які вміють вести діалог та чути один одного в умовах полярності думок.
Виходячи з цієї логіки, в комісії потрібно знаходити людей, які мають свої погляди, переконання та вміють комунікувати. Людей, чиї цінності співпадають з цінностями на яких базується реформа міліції – прозорість, законність, спрямованість на потреби населення, недискримінація та політична нейтральність. Людей, які вміють вести діалог, та мають досвід роботи з кадрами. Людей, які мають достатньо внутрішньої сили, щоб не тільки мати позицію але і озвучувати її — навіть там, де всі одностайно проти неї. Озвучувати свою та чути чужу.
Атестаційна комісія – це не представницький орган, не суд, не слідство, не публічна шибениця і не психотерапевтична група. Це команда для прийняття рішень з кадрових питань – тобто, перш за все, це рішення про живих людей, їх сім’ї, кар’єру і долю. Процес, який, незважаючи на всю громадську лють в бік міліції, вимагає багато поваги до особистості та простої людяної коректності.
Яким би представник громадськості не був хорошим, правильним, голосним, популярним активістом, він не повинен потрапити до комісії, якщо не здатен відкласти усю свою ненависть до міліції та побачити у правоохоронцях людей, яких можна поважати.
Атестаційна комісія не вимагає героїзму та жертовності, про які нещодавно написав Святослав Вакарчук. Вона вимагає методичної, кропіткої, емоційно виснажливої роботи з дуже різними людьми.
Також вона вимагає повністю відключитися від усіх справ та бути присутнім – по 9-10 годин на день протягом декількох тижнів.
Атестаційна комісія – це, перш за все, командна робота зі збору різних думок від людей з різним життєвим досвідом та налагодження діалогу між ними.
Тож хороший представник громадськості в комісії – не тільки той, хто має власну позицію та голосно про неї заявляє. Він також вміє формулювати цю позицію і комунікувати її.
При цьому цей представник чує іншу позицію і веде діалог з тими, з ким не погоджується.
Бути медіаторами та збирати в одну точку усе різноманіття думок – ключові функції членів комісії.
Основними критеріями відбору представників громадськості повинні стати такі: безсторонність (відсутність будь-яких зв’язків з міліцією та політичними групами), представлення живої організації або ініціативи, яка має не заплямовану репутацію в регіоні та вже описане вміння вести аргументований діалог про те, що побачили в конкретному кандидаті, а не загальні фрази про схеми, слабку стресостійкість чи гнилість системи.
Саме діалогоздатність потрібно визначати на вході, саме за нею обирати представників, та за її відсутності – міняти членів комісій.
Саме діалогоздантності потрібно навчати громадських активістів та представників органів влади.
Саме її не вистачає нам як суспільству – щоб зшивати розірвані історією частини суспільства в єдиний здоровий килим майбутнього. Ненависть, помста, гучна критика цього не зроблять. Діалог – зробить.