Ми звикли вважати, що дітям для щастя потрібні розваги і спецефекти, патерналістський догляд і турбота, що дорослі завжди знають краще, а діти — лише об’єкт заподіяння цього добра. Насправді діти втомилися. Вони втомилися від того, що ринок освіти і розваг пропонує їм дві крайності: або жорстке утрамбовування голови знаннями, або бажання догодити короткостроковими видовищними спецефектами. Вони втомилися від того, що у них немає права голосу і що вони не можуть впливати на своє життя, меню і оточення — за них все роблять дорослі. З найкращими намірами. Вони хочуть поваги і прийняття, а отримують гіперопіку. Вони хочуть вчитися конструктивно конфліктувати, а натомість відточують навички маніпуляції.

Останній тиждень я провела з купкою підлітків від 10 до 15 років на далекому хуторі. Настільки далекому, що туди ні інтернет, ні мобільний зв’язок не долітають. Кемп був із префіксом релакс і з назвою «практикум свободи». Ми експериментували з тим, чи можливо відірвати підлітків від девайсів, і чим їх зайняти із задоволенням без жодного примусу.

Результат перевершив всі очікування. Дітей не тільки не потрібно займати. Вони вміють самі себе займати, вміють навчати вони один одного так, як дорослим і не снилося, вміють чути себе і піклуватися про свої потреби, а також добровільно відмовляються від використання гаджетів. В умовах свободи і рівноправного діалогу вони відчувають, що життя і люди навколо «смачніше» за екрани.

Найважчим днем для нас був перший — ми не зібрали достатньо групової енергії і волі для «серйозного заняття» і запропонували дітям не робити нічого. Найбільшим викликом було дозволити це неробство собі, дорослим. Адже нам батьки платять за змістовну програму, а не байдикування!

Але після нічогонероблення у дітей сформувалися усвідомлені запити на навчання і дослідження. Вони захотіли вивчати місцевість, управляти вогнем, вчитися вирішенню конфліктів один з одним і самостійно пекти млинці на вечерю. Вони не з’явилися б, якби ми одразу почали «упаковувати їх» своєю програмою із заздалегідь прописаними скриптами. Тому що наша доросла програма часто вбиває мотивацію і сили. Тому що саме через постійний зовнішній контроль над часом з’являється втома і нудьга.

13 дуже різних підлітків із різних соціальних груп протягом тижня жили в простих хутірських умовах, готували собі їжу на багатті і газі, стежили за порядком у будинку і мили казани. Вони самі розподілили зони відповідальності, сформували міні-команди і щодня дбали про спільні побутові завдання. Цей блок називався лідерство і командна робота.

Вони могли брати, скільки хочуть їжі з поставлених на середину столу ємностей (безоднакової порційної роздачі), і водночас дбали про те, щоб усім вистачило. За тиждень у нас жодного разу не було ситуації, коли комусь чогось не вистачило. Але водночас у нас були більш ситі і задоволені діти — вони могли вибирати, що їсти і скільки. Цей вибір (настільки простий і рідкісний) для них безцінний.

Щодня вони визначали, чим хочуть займатися і в якому порядку. На майстер-класи своїх однолітків вони ходили з не меншим задоволенням, ніж на заняття, пропоновані дорослими. Ані часу, ані бажання зависнути в гаджеті просто не було. Тому що вони самостійно вирішували, як провести час, коли почати і закінчити майстер-клас колеги про бінарні коди або монтаж щойно знятого ролика.

Вони прокидалися о 5 ранку без всякої допомоги дорослих, тому що самі вирішували провести ранок на риболовлі. Вони вирішували раніше лягти спати, щоб наступного дня більше встигнути.

Вони справді набагато доросліші й розумніші, ніж ми звикли про них думати. Вони — гідні особистості, а не просто адресати нашої опіки або допомоги. У них є запит на якісний, щирий і справжній діалог зі світом. Ми, як дорослі, можемо забезпечити цей рівень діалогу лише тоді, коли самі готові вчитися, бачити, чути і цінувати своїх дітей, і, попрощавшись зі звичною позицією дорослого експерта, досліджувати: світ, дітей і самих себе.

Джерело на НВ