Поки всі обговорюють проблематику українського контенту у виробництві серіалів, вплив культурного середовища та телевізора на розвиток мови, хочу повернути погляд в іншу сторону. Поговорити про проблеми з навчанням української, яке фінансується нашими податками — в школах та університетах. ЇЇ погано вчать, бо на виході ми отримуємо велику кількість людей, які не здатні розмовляти чи писати українською.

2015−2016 рік. Атестація в Національній поліції. Через мої комісії пройшли приблизно 2000 кандидатів в різних регіонах. Більшість з них мали вищу освіту, деякі — кандидатські чи докторські ступені, але вони не вміли розмовляти українською.

Відбір нової хвилі поліцейських до патрульної поліції. Я бачила приблизно 1000 кандидатів з різних регіонів. Більшість з них не могли підтримувати простий діалог українською мовою. Вони розмовляли суржиком, розмовляли російською, розмовляли сумішшю обидвох в різних діалектах, але не розмовляли українською. І від їхнього суржика інколи в’яли вуха. Я уявляла собі, як люди реагуватимуть на команди на такому суржику від офіцера під час зупинки авто чи демонстрацій. Під час запуску патрульної поліції ми підготували для поліціянтів словник з підказками стандартних фраз українською. Щоб вони коректно висловлювалися державною мовою.

Володіння українською мовою — базова вимога до держслужбовців чи поліціянтів. Якби ми відсіювали людей за цим параметром, в патрульній поліції не було б кому служити. І я дивилася на результати співбесід і думала: після шкіл чи навіть ВНЗ з фізкультурою провал, з мовою — провал, з емоційним інтелектом — провал, після спеціалізованих юридичних коледжів чи ВНЗ з правом — теж провал. Про англійську мовчу. Навіщо існують усі ці навчальні заклади, якщо більшість людей з дипломами та атестатами потрібно вчити заново.

Здорова українізація — це довгострокова задача

І це питання не до поліції — бо усі ці люди — це зріз випускників шкіл та університетів, які не здатні користуватися державною мовою.

Я підрахувала кількість годин, яку середньостатистичний випускник університету витратив в школі та університеті на обов’язкові уроки та курси з української мови. В школі протягом 11 років тільки на предмети українська мова та література виділено більше 3000 годин. В університеті чи профтехучилищі — ще близько 200−300 годин в блоці обов’язкових дисциплін. Тобто кожна людина пройшла як мінімум 3500 аудиторних годин предмету українська мова та література, і це не враховуючи навчання українською з інших предметів. Ми сплатили за це податками. Але що отримали?

В 2019-му 16% учнів не подолали пороговий бал ЗНО. Тобто кожний шостий не те що не склав на мінімум, не склав взагалі. І тоді постає питання — на що були витрачені ці тисячі годин? Адже за такий час можна було не тільки свою, але й пару іноземних мов вивчити. Якщо вчити, звичайно.

Результат цих тисяч годин, на які ми витрачаємо щорічно мільйони податкових гривень, залежить від двох факторів: якості програм і якості роботи вчителів.

Програми потрібно переглядати. Шкільна програма з мови та літератури мало надихає на вивчення й читання. В ній чимало застарілих, історично не актуальних текстів, чимало провінційності, страждань, пафосних тем, які не чіпляють сучасних дітей. Якщо ми говоримо про фокус на дитині та важливості мови в контексті виховання ідентичності, то ці програми необхідно змінити, щоб діти читали не тільки про страждання. Щоб українська література захоплювала та закохувала. Щоб там звучали сучасні автори та ідеї, а не тільки біль, кров, село та кріпацтво.

Якщо ми дбаємо про мову, з усією серйозністю та повагою, варто зробити так, щоб усі гроші та години життя, які країна витрачає на вивчення української мови, в результаті приносили грамотних громадян, які вміють писати, розмовляти, жартувати і творити українською. Бо здорова українізація — це довгострокова задача. І почати зі школи — слушна ідея.

Просто зазирніть у підручники своїх дітей.

Джерело на НовоеВремя