Участь у ефірі про пологи вдома.

Про книгу «Зовсім не страшна книга про життя, смерть і все, що поміж ними»: як прожити погані новини, як прожити погані новини, як спілкуватися з хворою людиною, як організувати догляд вдома і що робити, якщо смерть станеться вдома.

Для кого ця книга, чиї історії та поради вона зібрала?! Про це в програмі «Інший Погляд» з Ольгою Телипською розповіли Анастасія Леухіна – авторка книги Голова ГО «Горизонталі», співзасновниця руху «Впустіть в реанімацію» та Наталя Ліпська – директор благодійного фонду «Крила надії».

Ефір на Радіо ПЕРШЕ

Вона — лікарка. Одна з найкращих гінекологів-ендокринологів у Києві. До неї неможливо потрапити на прийом без попереднього запису. Але й тоді чекати доведеться з місяць. Вона щоденно оглядає жінок на наявність ущільнень у грудях і, як може, переконує їх регулярно перевірятися в гінеколога та мамолога. Вона сама виявила в себе ущільнення і пішла робити мамографію. Звернулася в приватну клініку, щоб не зустрічатися ні з колегами-лікарями, ні зі своїми пацієнтами.

«Я чекала результату мамографії в коридорі о 10-й ранку. До мене вийшла асистентка лікаря і мовчки передала конверт із діагнозом «рак» усередині. Незважаючи на те, що я вже й так знала, що зі мною, що я грамотна й поінформована, я ридала, коли відкрила конверт і прочитала діагноз. Кілька хвилин тому лікар побачив пухлину, написав (чи написала) слова «рак грудей» у висновку, але чомусь не спромігся сказати мені про це особисто? Адже тоді навіть кілька слів підтримки стали б для мене опорою. А мовчки передати конверт і залишити пацієнта наодинці з таким страшним діагнозом — це жорстоко.

Об 11:00 у мене починався прийом в іншому кінці міста. Я опанувала себе й поїхала працювати. Але ж на моєму місці могла опинитися інша людина, і вона могла б не витримати такого нервового напруження. Чому все так черство й не по-людськи? Continue Reading →

Діагноз, якого ніхто не хоче чути, про який воліють не говорити, навколо якого зосереджено найбільше міфів і страху — і з яким поруч із нас живуть сотні тисяч людей. 4 лютого відзначається Всесвітній день боротьби проти раку.

Ми вирішили поговорити про цю хворобу з тими, хто знає про неї найбільше, і розказати про те, про що всім хочеться знати, але страшно питати. Наші експерти — лікар і громадські діячі, що підтримують людей у таких складних ситуаціях. Ми хотіли зробити історію про допомогу, долання, обізнаність і, зрештою, про життя. І здається, у нас вийшло.

Щороку в Україні (без урахування непідконтрольних територій та Криму) вперше хворіють на рак близько 140 тисяч осіб. У нашій країні хворіють менше, ніж у Франції, Німеччині та скандинавських країнах, трохи більше, ніж у Болгарії, Румунії та Прибалтиці. Але ми перші у Європі за рівнем смертності. В Україні впродовж першого року життя після встановлення діагнозу помирають 30% пацієнтів — тому що у 40% діагностують рак на III–IV стадії. Причини цього — дуже погана обізнаність пацієнтів щодо здорового способу життя, гігієни, низький рівень особистої відповідальності за власне здоров’я. Часто буває, люди приходять до лікарів, особливо онкологів, коли вже пізно, коли лікування складне, дороге, тривале, малоефективне й інвалідизуюче. Continue Reading →

В понедельник вечером у меня была запланирована встреча с директором Директората медицинских услуг Минздрава Оксаной Сухоруковой. Когда я пришла в назначенное время, Оксана отписалась, что ее увольняют, и она не сможет со мной встретиться из-за нашумевшего заседания.

Уже из опубликованной стенограммы совещания стало понятно, что многострадальный Минздрав в эти дни — линия фронта реформы госслужбы с системными вытекающими последствиями для всех остальных министерств. С далекоидущими выводами о позволительности политического давления и нивелирования колоссальных усилий и инвестиций в то, чтобы госслужба стала более компетентной, государственная политика — более последовательной, а государственные служащие — более профессиональными. Continue Reading →

Коли мій син навчався у школі, мені здавалося, що єдине завдання батьківського комітету – приймати замовлення від адміністрації школи, збирати і витрачати чужі гроші. Не свої, не загальні, а саме чужі.

Збирати і витрачати без жодних звітів та консультацій з тими, з чиїх гаманців ці гроші автократично вилучалися.

Моя колега з Тернополя поділилася іншим досвідом роботи батьківського комітету. Її історія про те, що основний сенс реформи – у перезапуску системи відносин у трикутнику “школа-діти-сім’ї”, і найменше, що може зробити кожен батько чи мати – додати свою частину в цей процес. Нехай не все і не відразу, але потроху змінювати. Ця історія про те, як одна молода жінка привнесла краплю управлінської ефективності та здорового глузду в роботу батьківського комітету свого класу.

Ганні 30, її донька минулого року пішла в перший клас. Вона – співвласниця середнього бізнесу у сфері послуг. Коли на перших зборах запитали, хто хоче ввійти в батьківський комітет, вона, без жодного розуміння, куди йде, підняла руку.

Питання стояло “хто буде жертвою цього року?”, і традиція говорила, що ти стаєш рабом батьківського комітету і руками для різних брудних справ на кшталт пофарбувати, помити, купити. Проте вона перевернула роль члена батьківського комітету з голови на ноги, що й цінно. Continue Reading →