Видання «Зовсім не страшна книга про життя, смерть та все, що поміж ними» — книга про життя після поганих новин із лікарні, про невиліковні або пожиттєві діагнози, коли хворому та його близьким потрібна підтримка. Про те, як жити з цим – до останньої миті гідно, без страждань та в любові. Книгу презентували в Ужгороді, авторка Анастасія Леухіна передала ужгородській мобільній бригаді паліативної допомоги та центру первинної медико-санітарної допомоги 20 примірників видання. Про історію створення і не тільки спілкуємося у «ТОП-темі» в студії Ужінформ із авторкою книги, засновницею ГО «Горизонталі» та проекту Освітній експеримент Анастасією Леухіною. 

Уривок книги можна подивитись тут 

Замовити книги собі чи оплатити благодійні примірники можна тут

Зовсім нестрашна книжка. Як жити після того коли вам або вашій рідній людині поставили смертельний діагноз. Як спілкуватися з хворими, що їм не варто казати, і про що не можна мовчати. Куди звертатися, щоби зорганізувати догляд удома, якщо лишається тільки знеболення. 60 реальних історій і поради від психологів.

Как быть, когда у близкого человека тяжелая болезнь? Рассказать о диагнозе или скрыть? Все мы когда-то переживали потери или трудные ситуации, и правильно ли вели себя? Советы подготовила общественная деятельница Анастасия Леухина, которая некогда похоронила нескольких близких, а сейчас заботится о маме с диагнозом. Ее «Совсем не страшная книга» о том, к чему стоит быть готовым.

Її авторка — Анастасія Леухіна. Вона пережила кілька смертей своїх рідних через недуги. Через це і вирішила написати таку книгу. В ній авторка описала понад півсотні історій людей, які отримали смертельні діагнози. Зокрема, онкологія і ВІЛ/СНІД. Каже, книга покликана допомогти усвідомити, що ці діагнози не вирок.

Радіоефір Активізація з Людмилою Тягнирядно

У студії: співзасновниця кампанії #пустітьвреанімацію, авторка «Зовсім не страшної книги» Анастасія Леухіна. На телефонному зв’язку: юридична партнерка БФ «Таблеточки» Вікторія Подворчанська

У період масової паніки та високих ризиків «все закрити» і «нічого не дозволяти» в лікарнях на перший погляд здається виправданим. Якщо міркувати загалом і теоретично, то закритий доступ може бути хорошим способом продемонструвати турботу про пацієнтів.

Якщо бачити в людях лише тіла, що підлягають реанімуванню, то заборона — логічний крок. Але якщо визнавати, що люди, великі й маленькі, — це не лише набір кісток, м’язів, частин тіла та внутрішніх органів, то заборона бачитися і бути поруч варварськи нелюдяна.

Бути поруч — мало не єдиний шанс впоратися. Для пацієнтів, їхніх родичів та навіть для медиків. Адже присутність і підтримка можуть допомогти відділенням з доглядом в умовах нестачі та вигорання персоналу.

Київ. Реанімація прогресивної дитячої лікарні. 4-річний хлопчик «не пережив лікування інтенсивної хіміотерапії і пішов від нас минулої ночі», — пише його тітка в пості. Continue Reading →

Старик Адизес на лекции в киевском кукольном театре перед аудиторией топ-менеджеров много лет назад поделился историей о том, что когда беседует с управленцами из бывшего СССР, они часто объясняют успехи и неудачи терминами «повезло» и «не получилось». Это словно обезличивает тех, кто творит изменения, обесценивает усилия и в то же время освобождает от ответственности или признания самого вклада в победу или поражение. Системная работа в реформах часто остается незаметной на уровне «повезло», а неудачи списываются на «не получилось». Но за каждым успехом или неудачей всегда есть люди, их решения и действия.

Шесть лет реформ показали, что быть хорошим Дон Кихотом, пришедшим совершать подвиги в виде реформ, недостаточно. Continue Reading →