Не стримувати сльози, гнів чи розпач: як пережити горе та жити далі

Щодня в новинах ми чуємо цифри — скільки людей померло від коронавірусу. Але за кожною цифрою стоїть рідні та друзі, які втратили близьку людину. У нас часто кажуть: всі переживали, і ти переживеш, час вилікує, все минеться. Або ж тему взагалі замовчують, адже людям незручно про це говорити, і вони не знають, які слова підібрати. У когось ці рани заживають самі по собі, але інколи людям важко впоратися з трагедією самотужки. Тут на поміч приходять близькі та фахівці.

Ефір на Радіо НВ Подкасти. Мати драконів: Як пережити горе та втрату

Дорослим буває дуже складно впоратися з втратою близьких, що говорити про дітей. У компанії психологині Олени Западнюк та авторки «Зовсім не страшної книги» Анастасії Леухіної ми розмовляємо про те, як переживати горе та втрату самому та допомогти з цим дитині.

Ефір за посиланням.

МИРО — ТВОРЧЕСТВО

АНАСТАСИЯ ЛЕУХИНА о реформе полиции и детской реанимации, образовании, человеческом достоинстве и других драйверах социальных изменений, реализовать которые на самом деле способен один конкретный человек.

Украина, Святогорск, август 2019 года, фестиваль «Освiтнiй експеримент»

Интервью берет Анна Турчанинова, расшифровка Алия Брей

Образование – это люди

Я выросла с мамой, бабушкой и дедушкой. Мама инженер, дедушка – заведующий аспирантурой, бабушка работала в методкабинете, то есть у меня наследственный интерес к образованию. И я продукт альтернативного образования, потому что я училась во Львове, и в седьмом классе перешла в первый частный класс. Мы учились иначе, чем другие дети. У нас был совершенно сумасшедший классный руководитель — Эдик, Эзра Щибальский, он сейчас живет в Израиле, достаточно известен. Он ставил с нами спектакли, ходил в горы, мы занимались философией, психологией, читали Фрейда в седьмом классе, занимались пластикой, музыкой…

А ведь это был еще Советский Союз! А недавно я осознала, что последние два класса была на хоумскулинге, потому что я очень часто болела, редко ходила в школу – сдавать контрольные, часто пропускала и много сама занималась.

Continue Reading →

«Життя для кожного закінчується однаково». Як пережити смерть близької людини та допомогти другу впоратися з цим

«Тримайся», «звернися до психолога», «ти сильна» — це ті фрази, які навряд допоможуть людині, яка щойно пережила найбільшу у своєму житті втрату. Говорити про смерть в Україні не прийнято, а тому люди переважно не знають, як реагувати на погані новини, а люди в горі звинувачують себе за те, що страждають не так, як заведено. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає, чому кожен етап горювання має сенс і чому готуватися до смерті — це не страшно.

Мама Оксани Кузьменко померла в квітні, на очах у доньки, за пів року боротьби з раком. В лікарні Оксані віддали пакет з її речами й сказали ховати. В Україні тільки розпочався жорсткий карантин і Оксана мала оперативно вирішити, як забрати тіло, де знайти транспорт. На якому цвинтарі ховати? У якому одязі? Якого кольору має бути труна? Кому подзвонити й повідомити передусім?

За декілька років Оксана втратила майже всю родину. Continue Reading →

Анастасія Леухіна про свою книгу, підтримку та як пережити втрату близьких

Анастасія Леухіна — засновниця громадської організації «Горизонталі», авторка книжки «Зовсім не страшна книга». Наталка Якимович розпитала про те, що стало причиною написати книгу, як підтримувати людей, коли вони переживають втрату, як переживати біду та що робити, коли вас не пускають до реанімації до близьких.

00:27 — що змусило Анастасію написати книгу

02:26 — чи використано у книзі поради професійних психологів

02:56 — як правильно підтримувати тих, хто переживає втрату

05:40 — чи повинна людина знати, якщо їй поставили важкий діагноз та як з цим пов’язане дистанціювання лікарів

08:12 — чому лікарям теж потрібна психологічна підтримка

11:35 — як продовжувати жити, коли в дім приходить біда

15:26 — як жінкам не забувати дбати про себе, коли вони переживають життєві труднощі

20:21 — якщо дорослі повинні знати про свої хвороби, чи повинні діти теж знати, що з ними відбувається

22:20 — чому Анастасія взялася за проблему того, чому людей не пускають до реанімації та як розвивається цей рух

25:03 — чому лікарі досі не пускають до реанімації родичів хворих та як ми можемо змінити це

В умовах COVID-19. Про черги в лікарнях і «платні» кабінети

Багато лікарень дуже викривлено інтерпретували заходи безпеки у зв’язку з пандемією. Про всяк випадок вони вирішили все заборонити

Вони закрили доступ в реанімації, здорожчили, ускладнили або позбавили людей можливості отримати допомогу через проведення тестів на COVID-19 на вході, вони заборонили партнерські пологи. Але вони не подумали, що важливо насправді нарешті впорядкувати потік пацієнтів і навчитися управляти чергами. Перш за все, для безпеки людей — і своїх (персоналу), і чужих (пацієнтів).

Ранок понеділка. Чернігівський обласний онкодиспансер. Вся дорога запаркована машинами. Перед входом в поліклініку велика черга. На вулиці +30 °С, в країні карантин. А перед онкодиспансером черга хворих людей. Дистанціъ практично ніхто не дотримується — страшно, а раптом хтось уклиниться. Continue Reading →

«Важливо планувати життя, а не хворобу» — Анастасія Леухіна видала книжку про важкі діагнози

«Коли людині ставлять важкий діагноз, суспільство починає взаємодіяти з діагнозом, а не з людиною. Лікарі починають боротися з діагнозом, сім’я — страждати через діагноз. Але ми при цьому забуваємо про людину, яка може жити ще досить довго», — говорить викладачка Київської школи економіки Анастасія Леухіна. Нещодавно вийшла друком її «Зовсім не страшна книга про життя, смерть і все, що поміж ними». Вона стала першою в Україні роботою, яка розповідає про всі сторони життя з важкою або невиліковною хворобою. Книжка поєднує поради психологів і лікарів з історіями людей, які пройшли через це. Про неї Анастасія Леухіна розповіла в інтерв’ю Gazeta.ua.

Як і чому почала створюватися ця книга?

Я прожила кілька важких історій у своєму житті. У мене помер старший син, коли йому було 3 дні, за дверима закритої реанімації. Потім мені довелося поховати дідуся. Потім захворіла і померла бабуся. Потім мама захворіла на рак, і ми вже 14 років живемо у форматі паліативного догляду.

Коли ми почали цей шлях з бабусею, я зрозуміла, що є багато корисних і доволі простих речей, які можна зробити, для того, щоб покращити якість життя пацієнта. Це знання майже не доступне, про нього ніхто не розповідає, лікарі взагалі не хочуть нічого робити. У нас відсутня система паліативної допомоги. І я тоді подумала, що було б добре, якби я зібрала ці знання в одному місці. Достатньо часто після того, як я чула, що в когось діагностували якусь складну хворобу, я думала, що було б добре, якби я могла їм дати почитати те, про що ми дізналися. Я 6 років думала, що це треба зробити. І лише наприкінці 6-го року після того, як бабуся пішла, я написала цю книжку.

Continue Reading →