Тест на людяність. Чому діти помирають на самоті?

Якщо бачити в людях лише тіла, що підлягають реанімуванню, то заборона — логічний крок. Але якщо визнавати, що це не тільки набір кісток і органів, то заборона варварськи нелюдяна

У період масової паніки та високих ризиків «все закрити» і «нічого не дозволяти» в лікарнях на перший погляд здається виправданим. Якщо міркувати загалом і теоретично, то закритий доступ може бути хорошим способом продемонструвати турботу про пацієнтів.

Якщо бачити в людях лише тіла, що підлягають реанімуванню, то заборона — логічний крок. Але якщо визнавати, що люди, великі й маленькі, — це не лише набір кісток, м’язів, частин тіла та внутрішніх органів, то заборона бачитися і бути поруч варварськи нелюдяна.

Бути поруч — мало не єдиний шанс впоратися. Для пацієнтів, їхніх родичів та навіть для медиків. Адже присутність і підтримка можуть допомогти відділенням з доглядом в умовах нестачі та вигорання персоналу.

Київ. Реанімація прогресивної дитячої лікарні. 4-річний хлопчик «не пережив лікування інтенсивної хіміотерапії і пішов від нас минулої ночі», — пише його тітка в пості. Continue Reading →

НСЗУ: повезло или не получилось?

Им достался непростой кусок работы — заменить старую и изжившую себя систему медицинского феодализма на новые правила игры. Я надеюсь, что у кого-то хватит ума сохранить эту команду

Старик Адизес на лекции в киевском кукольном театре перед аудиторией топ-менеджеров много лет назад поделился историей о том, что когда беседует с управленцами из бывшего СССР, они часто объясняют успехи и неудачи терминами «повезло» и «не получилось». Это словно обезличивает тех, кто творит изменения, обесценивает усилия и в то же время освобождает от ответственности или признания самого вклада в победу или поражение. Системная работа в реформах часто остается незаметной на уровне «повезло», а неудачи списываются на «не получилось». Но за каждым успехом или неудачей всегда есть люди, их решения и действия.

Шесть лет реформ показали, что быть хорошим Дон Кихотом, пришедшим совершать подвиги в виде реформ, недостаточно. Continue Reading →

Карантин 2020 Україна. Як використовувати час з користю?

Домашнє навчання від мами з шестирічним досвідом

Коли мільйони дітей пішли на карантин, а медіа сповнені рекомендаціями кращих інтернет ресурсів для навчання, поділюся своїм досвідом роботи з дитиною в умовах домашнього і дистанційного навчання.

Мій син навчається в такому режимі шість років. 9 з 16 предметів він проходить самостійно без зовнішньої допомоги. За 7ма працює з викладачами. Мови і математику — онлайн щотижня. Історію і фізику — інтенсивний очно. Його онлайн викладачі працюють з ним зі Львова, Краматорська і Києва.

Пропоную 5 спостережень і 5 кроків, які можуть бути вам цікаві, якщо замислюєтеся про те, як організувати навчання вдома:

Не всі викладачі вміють працювати онлайн. Бувають люди, які прекрасні в житті, але заняття з ними зовсім не таке ефективне онлайн. Буває навпаки. Тому важливо пробувати різних, і знаходити тих, хто підходить Вашій дитині. Continue Reading →

Українська в школах: погляньте, чому вчать наших дітей

Нумо поговорімо про інше

Поки всі обговорюють проблематику українського контенту у виробництві серіалів, вплив культурного середовища та телевізора на розвиток мови, хочу повернути погляд в іншу сторону. Поговорити про проблеми з навчанням української, яке фінансується нашими податками — в школах та університетах. ЇЇ погано вчать, бо на виході ми отримуємо велику кількість людей, які не здатні розмовляти чи писати українською.

2015−2016 рік. Атестація в Національній поліції. Через мої комісії пройшли приблизно 2000 кандидатів в різних регіонах. Більшість з них мали вищу освіту, деякі — кандидатські чи докторські ступені, але вони не вміли розмовляти українською. Continue Reading →

Одна история обо всех нас

История моей коллеги так проникновенна, что я хочу максимально точно передать ее дальше. Со всем тактом и уважением. Потому, что она — обо всех нас.

И о том, как важно давать малую поддержку тому, кому она нужна. Даже когда адресат — маленькая девочка.

8-й День интенсива. Нас трое. Японка Дайя, тайка Гоп и я. Эти подробности важны.

Мы договариваемся пойти втроем на обед. После восьми дней, проведенных на интенсиве нам есть о чем поговорить. К нам пристраивается небольшая группа: «Мы пообедаем вместе с вами».

Мы с Гоп вежливо улыбаемся и отвечаем: «Конечно». Дайя тихо и настойчиво повторяет: «Скажите им нет. Мы пойдем втроем». Я не понимаю что к чему, извиняюсь перед другими ребятами, и мы отправляемся на обед все же втроем.

9-й День. Дайя делится своей историей. Continue Reading →

Не боятися смерті: про реанімації, паліатив та мистецтво життя. Розмова з Анастасією Леухіною

Співзасновниця «Освітнього експерименту», реформаторка у сфері охорони здоров’я, письменниця Анастасія Леухіна в своїй квартирі у Києві, 1 листопада 2019 року
Фото: Анастасія Власова/hromadske

Анастасія Леухіна — викладачка Київської школи економіки, вона спеціалізується на веденні переговорів, розв’язанні конфліктів та комунікаціях. Окрім того, вона співзасновниця «Освітнього експерименту», має закордонну освіту та багато подорожує.

Але головним чином, Настя — людина, якій не байдуже. У 2016-му році вона боролася за те, щоби в Україні відкрили двері реанімації для рідних пацієнтів. Вона реформувала поліцію, займалася освітніми проєктами, адвокатувала альтернативну освіту та хоумскулінг.

Сьогодні Анастасія готує до друку книгу, яка називається «Зовсім не страшна книга. Про життя, смерть та все, що поміж ними». Ця книга особлива, адже вона стосується досвіду, який неуникно торкнеться кожного. Досвіду хвороби та смерті рідних.

Ми всі прагнемо про це не думати, та переважно удаємо, ніби цього не існує. А коли стикаємося із таким досвідом, то проживаємо його кожен по-своєму, і не ділимося з іншими. В публічному просторі дискусій на ці теми майже немає.

Так утворюється замкнене коло замовчування та страху, а подеколи — гірких помилок. Вийти з цього кола — таким є головне завдання «не страшної» книги Насті. Continue Reading →

Каша «із сокири», або Як творити зміни з «нічого»

Зі смертю чи невиліковним діагнозом стикаються усі, але ми взагалі про це не говоримо.

Я вкотре встряла у великий проект – розповісти людям про те, що є життя після невиліковних діагнозів, що ти не один, що помирати у стражданнях і болю не обов’язково, і просто спостерігати за цим не потрібно – є люди, ідеї, знеболювальні та рішення.

Це «Зовсім не страшна книга про життя, смерть та все, що між ними», де зібрані рекомендації та поради лікарів і психологів, а також понад 50 історій з реального життя людей.

Цей проект потребує значних зусиль та ресурсів. Не лише тому, що він амбіційний і великий. Бо на старті з ресурсів є тільки велике бажання и розуміння невеликої групи людей. Майже як у казці про кашу «із сокири» – у нас є тільки сокира. Continue Reading →