Ковід сильно зіпсував ситуацію: багато лікарів та лікарень з радістю використовували його як привід, щоб все закрити, прикриваючись наказом про санепідеміологічні норми.

Авторитаризм і хамство в стосунках лікар-пацієнт триває там, де медики залишаються безкарними, де відділення перетворюються на закриті феодальні вотчини їхніх завідувачів, а пацієнти не в змозі поцікавитися своїми правами і відкрити рота, коли ці права порушують.

Безправ’я пацієнтів і самочинство лікарів є там, де ми дозволяємо цьому існувати незалежно від того, хто за це платить — Нацслужба здоров’я, МОЗ або пацієнт, за таксою в приватних або готівкою в кишеню у державних лікарнях. Прогрес там, де є порядок, відкритість, толкові лікарі та небайдужі родичі.

Червень 2021, Київ, ковідна лікарня

Ліза: «Мій тато помер. В реанімацію нікого так і не пускали. І навіть схеми лікування не надали, та й взагалі нічого не пояснювали».

Червень 2021, Київ, приватна клініка

Олена: «Вони категоричні: батькам в реанімації перебувати не можна. Кажуть, запустять один раз годин через 4−5 після закінчення операції, коли дитина прокинеться і відійде від наркозу, і наступного разу вранці… Вони мені пояснили, що в реанімації займаються дитиною, а не батьками… Сказали, якщо не подобається, оперуйтеся в іншому місці. До речі, в держлікарні — центрі кардіології — таких питань не виникало, — батьки можуть перебувати поруч з дитиною увесь час».

Червень 2021, Роздільна, Одеська область, ковідна лікарня

Іван: «До ковіду пускали всіх. Якщо дитина, то батькам дозволяли 24/7 перебувати поруч; якщо дорослі, то одні родичі заходять, інші виходять — реанімація маленька за площею, фізично ніде всіх посадити. У ковід під час жорсткого карантину пускали в разі, якщо пацієнт гине, безперспективний — так би мовити, попрощатися. Якщо діти, то пускали 24/7 навіть в карантин. У ковідне відділення теж пускали, якщо пацієнт помирав, або вимагав додаткового догляду, який ми не могли організувати.»

Вересень 2020 року, Київ, приватна клініка

Олена: «Тато помирає. Максимум 2 дні. Нас не пускають до тата. Був конфлікт з лікарем. Всіх пускають, крім нас. Вони кажуть: «Київ увійшов до помаранчевої зони і тепер нікого не пускатимуть. «Заступник головлікаря мене послав».

Лікарня — не тюрма. Пацієнт — не набір кісток і м’язів. Він — людина

Жовтень 2020, Хмельницький, ковідна лікарня

Юля: «Бабуся померла. Напередодні переведення з реанімації у звичайне відділення. Бабуся все життя пропрацювала лікарем у цій лікарні. Телефони там заборонені і бабусі не зробили виключення. Тому до останнього дня зв’язку з нею не було, крім випадку, коли чергувала медсестра, яка її дуже любила, і давала їй зателефонувати зі свого. Кілька разів туди пустили дідуся. По знайомству і тому, що він лікар. Саме тому він міг дізнаватися через зав відділенням про стан бабусі. Інші хворі цієї можливості позбавлені. (На відміну від першої лікарні, в другій дозволили лежати в своєму одязі, а не „казенному“. Дозволили (але потайки, щоб інші не бачили), свою чашку».

Вересень 2019, Лисичанськ, Луганська область, доковідні часи

Юля: «До 3-місячної доньки пускали суворо по годинах. Вранці і ввечері на 5 хвилин. Медсестри забороняли доторкатися до дитини. Ми тоді не знали про те, що можна перебувати поруч. Дізналися тільки тоді, коли потрапили в київський Охматдит. Ми перебували в одній палаті з дочкою. Малеча згасала на очах. Після дуже важкої ночі зайшла начмед. Побачивши нас з чоловіком, що сидять на ліжку, випалила, що якщо двох побачить на ліжку, то одного більше не пустить у палату. Лікарі знали, що наша дівчинка вмирає, але не повідомили нам про це».

Практики застосування наказу дуже різняться. Основна точка диференціації між відділеннями інтенсивної терапії — ставлення керівництва і лікарів до пацієнта як до людини, а не як до набору м’язів, кісток і внутрішніх органів. Людині потрібна сім’я, а набору кісток — лише трубки та уколи.

За ці 5 років поступово змінюється сприйняття цього питання в суспільстві. Відкриті реанімації стають нормою. Нацслужба здоров’я включила вимогу виконувати 592-й наказ МОЗ до переліку послуг, що надаються і умови контрактування. ЗМІ стали частіше реагувати на публічні повідомлення про порушення і хамську поведінку лікарів. Пацієнти та їхні родичі поступово озброюються інформацією і посилаються на наказ.

Це кричуще неправильно і несправедливо, що в умовах вразливості та емоційної напруги з приводу важкого стану пацієнта, родичам треба читати наказ і боротися. Але відстоювати себе, на жаль, на даному етапі розвитку — єдина робоча стратегія зберегти гідність і забезпечити емоційну безпеку безпорадним людям всередині реанімації та їхнім родинам.

Якщо в перші роки ми часто отримували неформальні скарги з проханням індивідуально вирішити питання доступу, то зараз все більше людей готові взяти наказ в руки і обговорювати його з адміністрацією лікарень безпосередньо. Офіційних задокументованих скарг мізерно мало в порівнянні з масштабом порушень. Тому адміністратори лікарень і чиновники у відповідь на прохання про допомогу кажуть: «Скарг немає». А якщо скарг немає, проблеми теж немає.

Прорив відбудеться, коли людей, готових відстоювати свої права, стане більше. Коли хоча б одному зав відділенням складуть догану згідно з трудовим законодавством за одну скаргу про недопуск, а на підставі 3-х доган — головлікаря звільнять за невиконання наказу МОЗ.

Лікарняні адміністратори зрозуміють, що по-старому вже не буде, і почнуть змінювати порядки у своїх вотчинах тільки тоді, коли офіційно відповідатимуть на письмові скарги.

Юля: «Я написала звичайний запит омбудсмену і в МОЗ з приводу позбавлення зв’язку з хворим, без зазначення конкретної лікарні. Омбудсмен відповіла, що це справа МОЗ. МОЗ не відповіла. Я також написала в міську лікарню з проханням надати регламент, який коригує протокол доступу до реанімації у зв’язку з карантином. Вони теж не відповіли».

Ліза: «Я головлікарю не писала, чи є сенс писати? Або відразу в НСЗУ? А чи мають право не надавати історію хвороби? І чи є у вас приклад заяви про недопуск в реанімацію? А на що послатися? Мені кажуть, — наказ начмеду — не давати. У кого вимагати?»

Олена: «Напевно, це з директором відділення потрібно вирішувати? Я спробую мирно вирішити це питання, бо поки говорила тільки з координатором. Спробую, звичайно, ще послатися на документи…»

Іван: «В цілому в нас усе лояльно, якщо родичі тверезі, розуміють мету відвідування і не трощать відділення.»

Права існують для того, щоб їх виконувати і відстоювати. «Ми не хочемо псувати стосунки з лікарем,» — сумнівна стратегія. Бо як можна зіпсувати те, що вже зіпсовано — хамством, порушенням законодавства і відсутністю базового розуміння ролі сім’ї на стадіях одужання або помирання. Адже закрита реанімація саме цим і є — від початку зіпсованими взаєминами.

Лікарня — не тюрма. Пацієнт — не набір кісток і м’язів. Він — людина. А сім’я — не сторонні відвідувачі. Це найважливіші люди в його житті.

Більше про свої права на доступ до реанімації і посібник для батьків, чиї діти — пацієнти реанімації, ви можете знайти тут.

Джерело на НВ .