Як додати людяності в медицину

Коли лікар і пацієнт — партнери

«Знаю, що це безвідповідально й геть не по-дорослому, але я рідко звертаюся до лікарів. Незалежно від того, хто це буде: дантист, окуліст, гінеколог чи невролог. Поки не пригорає, не йду. Я отримала спінальну травму в ДТП. Я просто хочу відчувати себе звичайною людиною, а не «дєточкой не колясочке», — це з історії моєї колеги Наталі.

Майже щодня я працюю з конфліктами між пацієнтом і лікарем, шукаю відповіді на запитання, як змінити ставлення лікаря до пацієнта й навпаки; як навчити цих людей чути одне одного; як розірвати замкнене коло недовіри та відчаю. 

Ми часто не доходимо до лікарів, бо не хочемо наражатися на приниження і відсутність базової поваги до себе, на сарказм і маніпуляції. Саме через пізні звернення ми втрачаємо багато життів, адже на пізніх стадіях хвороб нерідко лікарі не мають чим допомогти. Тож я вірю, що доза людяності й емпатії в лікарських кабінетах та коридорах у прямому сенсі рятуватиме життя. 

Я усвідомлюю, що шлях до партнерських відносин між медичними працівниками та пацієнтами — довгий і тернистий, адже він потребуватиме зміни поведінки обох сторін. Але вірю, що ми зможемо створити простір для відносин, у якому знайдеться місце для емоційних потреб, у якому поважається різність, а люди — чують одне одного. 

Наталчина історія — не тільки про життя людини у візку. Вона про кожного з нас. 

«Перед кожним візитом до лікаря я заздалегідь налаштовуюся. В моїй голові купа запланованих «що сказати?», «які слова підібрати?», «чи готова я сьогодні бачити розгубленого лікаря?». Насправді я хочу бути впевненою, що в медичному закладі співробітники до мене будуть привітні і я отримаю допомогу. І мені не доведеться разом із допомогою тілу ще довго загоювати душевні травми від усього почутого та пережитого.

Відсутність такту й емпатії б’є болючіше, ніж відсутність доступу в туалет. Я обов’язково почую від лікарів, медсестер і санітарок слова співчуття з приводу моєї нелегкої долі інваліда, почую про героїзм мого чоловіка, який досі не покинув мене: «Що, так і не можеш ножкой шевеліть?» Мене називають «дєточка на каталочкє» і кажуть: «Боже, як ти живеш?» Я хочу, щоб мене позбавили необхідності вислуховувати весь цей потік свідомості. Щоб про мене говорили «людина з інвалідністю», а не «інвалід». Щоб люди, котрі працюють у лікарні, могли відокремити хамство від емпатії, власні судження від ввічливих фраз, такт від безпардонності.

Прийом у невролога. Лікарка лише раз на мене подивилася. Далі впродовж усього огляду вона ховала очі, дивилася куди завгодно, тільки не на мене. Говорила з медсестрою, з моїм чоловіком, але не зі мною. Я почувалася людиною з глибокою розумовою відсталістю. А коли до цієї ж лікарки звернулася, щоб отримати довідку для Укрзалізниці, вона умудрилася переписати на клаптик паперу А6 майже весь медичний висновок про мою травму та всі супутні захворювання. На той час я сама ще не усвідомила й не прийняла всіх пунктів списку, не те щоб ділитися цією інформацією з усім світом та Укрзалізницею. І лікарка ця обурилася, коли ми попросили її переписати й згадати лише те, що я не можу ходити і змушена користуватися візком. Я хочу, щоб такі дрібниці стали важливими. Щоб мені дивилися в очі. І ще хочу, щоб розмовляли зі мною, бо я — людина.

Прийом у гінеколога. Зазвичай лікар поставить типові (але не всі!) запитання й запише відповіді. Як дізнається про сина, чомусь обов’язково зітхне з полегшенням і скаже: «Як добре, що є дитинка». Дасть зрозуміти, що тобі навіть не варто думати про дітей, а потім із задоволенням і демонстративним полегшенням попрощається, так і не оглянувши. Немає де оглядати. Адже обладнання для пацієнток із травмами спинного мозку не передбачене. Ми запрошуємо мого чоловіка. Він висаджує мене на те кляте крісло. Бо іншого нема. Я хочу, щоб було зручно і мені, і лікареві і щоб ми не просили ні в кого допомоги. 

Через бюрократичні вимоги мені доводиться по кілька тижнів регулярно лежати в госпіталі. На цей період у госпіталь я лягаю разом із чоловіком. Бо, попри ненормативний пандус при вході та широкі двері без порогів у палати, я не всюди доберуся самостійно. Але доступність — не найбільша проблема. 

Раніше я плакала, потім сердилася й грубо відповідала, тепер це все мене або веселить, або дратує. Але я точно знаю, що заслуговую більше поваги та гідності. Я заслуговую на людяне ставлення та краплю емпатії. Тому що я — людина». 

То що треба змінити, щоб Наталія і всі ми не мали негативного травматичного досвіду в стінах лікарень та в конкретних випадках спілкування з лікарями, медсестрами й іншими медичними працівниками? 

По-перше, згадати, що людина — більша за її діагноз. Пацієнт — більший за його тіло. Лікар — більший за свою професію. 

По-друге, популяризувати й запровадити людино-центрований підхід у медичній системі України. У різних джерелах назви цього підходу різняться — людино- та пацієнт-центрований чи -орієнтований підхід, біопсихомедична модель, підхід, орієнтований на відносини. 

Але, незалежно від назви, зміст не змінюється: людяність, співпереживання, емпатія та співчуття — ось основні стовпи у спілкуванні лікаря та пацієнта. З усіма відтінками, які відбивають розмаїття людських характерів, настроїв та почуттів, вони неодмінно мають бути у відносинах між лікарем та пацієнтом. 

Ідеться не тільки про зміну поведінки лікарів і всіх медпрацівників. Пацієнтам доведеться брати більше відповідальності за рішення стосовно свого здоров’я, а лікарям — поділитися нею з пацієнтами. Обом сторонам потрібно додати більше слухання і поваги. А головне — працювати над уміннями комунікувати.

Моя віра проростає з ґрунту реальних змін. У 2021 році два медичних заклади вищої освіти в Чернівцях і Рівному запустити викладацький курс «Людяність та емпатія в охороні здоров’я» для майбутніх лікарів і медсестер. Це стало реальністю завдяки спільній роботі 15 викладачок медичних ЗВО в рамках українсько-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти». 

Цей курс — наша інвестиція в нову реальність, у якій пацієнт і лікар — партнери. Разом борються з хворобами, рятують життя та творять здоров’я. А не марнують сили на боротьбу одне з одним…

Джерело на ZN,UA

Смерть не обов’язково має травмувати: авторка «Зовсім не страшної книги» — про вміння прощатися

Цю книгу називають книгою-«ліхтариком», книгою-опорою. Їй уже півтора року, і нещодавно вийшла її російськомовна та аудіоверсії. Написала «Зовсім не страшну книгу про життя, смерть і все, що поміж ними» Анастасія Леухіна, голова громадської організації «Горизонталі».

У книзі йдеться про найважливіші для пацієнта моменти — як навчитися жити з поганими новинами, як учитися дбати про себе та бути тут і зараз (і це стосується не лише пацієнта, а і його рідних). Там є рекомендації, як говорити з пацієнтом, як організувати домашній догляд за тяжкохворим, які бувають види знеболювання та як отримати опіоїдні препарати, що робити в разі смерті рідної людини вдома та як пережити цей тяжкий період. А ще у книзі багато теплих і світлих історій; власними ділиться й авторка Настя Леухіна.

Ведуча подкасту Яна Сєдова та її гостя також говорять про скінченність життя, про смерть, і про те, що в нашій культурі про неї не заведено говорити. Смерть і похорон сприймаються як щось, сповнене лише болем і трагізмом, за якими втрачається момент світлого прощання з рідною людиною.

Придбати видання можна у книжкових онлайн-магазинах або за посиланням.

 

«Вона радше помре, ніж буде з лікарем, який її не поважає»: як емпатія медиків може зберегти життя

У новому епізоді подкасту «Я і воно: як пережити онко» журналістка hromadske Яна Сєдова говорить про те, як невміння лікарів спілкуватися з пацієнтом стає причиною відмови від ранньої діагностики та призводить до постійних стресів від одного лише зіткнення з нашою системою охорони здоров’я. І нерідко ця напруга та почуття розгубленості більші, ніж від новин про хворобу.

Як наслідок — втрачене здоров’я і без перебільшення життя людей, які не хочуть терпіти приниження і нерідко відмовляються від лікування.

Гості цього випуску – Анастасія Леухіна, авторка «Зовсім не страшної книги. Про життя, смерть і все, що між ними» — книги про те, як пережити погані новини, як спілкуватися з пацієнтом, як облаштувати його побут удома тощо. Анастасія також є головою ГО «Горизонталі».

Вона розробила курс з емпатії та комунікації для лікарів у межах українсько-швейцарського проєкту «Розвиток медосвіти». Сьогодні цей курс викладають у кількох університетах. І разом з онкопсихологом та членом Української психоонкологічної асоціації Антоном Покалюхіним Анастасія виступила як експертка у підготовці триденного курсу про емпатію та пацієнто-орієнтований підхід у межах проєкту USAID.

Як можна розв’язати проблеми, які виникають через відсутність емпатії у лікарів, яких насправді ніхто не вчив навичкам коректної комунікації з пацієнтом? Чому такі навички насправді не ресурсозатратні та не призводять до вигоряння медиків, як заведено вважати, а навпаки, покращують контакт із пацієнтом та результати лікування, зменшують кількість конфліктів та скарг та допомагають здоровій конкуренції між фахівцями? Чи хочуть лікарі вчитися комунікації — слухайте в цьому епізоді.

У Харкові маму 4 дні не пускали в реанімацію до доньки — в МОЗ заявили, що не можуть змусити лікарні виконувати закон

Поки лікарі боролися за життя маленької дівчинки, її мама змушена була боротися за своє законне право перебувати поруч з дитиною в стресовій для неї ситуації

У ситуаціях, коли ми вже вручили життя наших близьких будь-якого віку в руки медичних працівників, але ще можемо їм допомогти, опинялися багато хто. Ось тільки більшість зі стривожених родичів до цієї самої допомоги «люди в білих халатах» не допускали, суворо перегороджуючи вхід у відділення реанімації та інтенсивної терапії хворих. І найчастіше нещасні батьки (діти, чоловік або жінка) чи не на колінах вимолюють можливість не просто підтримати, а хоча б побачити рідну людину. Хоча вже кілька років мають на це цілком законне право, тим самим полегшуючи стан самого хворого і не обтяжуючи доглядом за ним медперсонал.

«Не прив’язуйте мене!!! Не треба, будь ласка»

Хвилю коментарів викликали пости в Instagram і Facebook харків’янки Дар’ї Токарчук, чия маленька донька Аліса потрапила в дитячу інфекційну лікарню (ОКІБ) Харкова з двобічною пневмонією та через низьку сатурацію була переведена в реанімацію. Але маму туди не пустили, і хвора дитина опинилася серед чужих людей, та ще й піддалася страшним для її віку маніпуляціям. Через кілька днів фізичне здоров’я дитини пішло на поправку, а от психологічна травма залишиться з дівчинкою надовго, якщо не на все життя.

«Телеграф» наводить цитати з поста мами.

«Не прив’язуйте мене!!! Не треба, будь ласка» — почула я дикий крик своєї дитини, стоячи під дверима реанімації. Вона плакала за зачиненими дверима, а я вмирала під нею… Ноги просто не тримали, і я сповзла по стіні, захлинаючись плачем. Від болю, несправедливості й безсилля в цій ситуації… Той крик я не забуду ніколи. Той крик буде завжди нагадувати, чому я зважилася на цей пост, на цю боротьбу…» Continue Reading →

Побачити Альошу: чому відкритими мають стати не лише реанімації

Більше ніж рік тому Олена Несвідоменко втратила свого сина — чотирирічний Альоша після тривалого лікування лейкемії помер у реанімації Охматдиту. Маму до нього не пустили через карантинні обмеження. Після цього випадку сестра Олени, Тетяна, написала пост у фейсбуці, який отримав значний розголос. Лікарня зреагувала — в Охматдиті пом’якшили правила перебування у відділенні інтенсивної терапії на час карантину і скасували графіки відвідування.

Але історія Олени та її сина стосується не лише питання доступу до реанімації. Вона перш за все про те, наскільки пацієнти та їхні родичі захищені в системі охорони здоров’я, як вони можуть відстоювати себе та своїх близьких у найкритичніші моменти життя, що можуть вдіяти, коли порушують не лише їхні права, а й особисті кордони.

— Спочатку було багато гніву, — спокійно каже Олена, переминаючи в руках блакитну сукню. — Але зараз мені хочеться говорити тільки через те, щоб підняти проблему організації лікування. Бо хотілося б окрім дітей, захистити якось і мам. Continue Reading →

Медична допомога та вакцинація в контексті COVID-19 очима пацієнтів. Онлайн-інтерв’ю з медичним експертом ЮНІСЕФ Катериною Булавіновою.

Життя і смерть в COVID-19 Вакцинація від COVID-19 для паліативних пацієнтів Етичність медичних працівників під час COVID Ініціатива «Пустіть в реанімацію» Та про багато іншого Анастасія Леухіна, голова ГО «Горизонталі», авторка Зовсім не страшної книги, викладачка Київської школи економіки, в онлайн-інтерв’ю з медичним експертом ЮНІСЕФ Катериною Булавіновою.

П’ять років доступу в реанімації. Що змінилося

З моменту наказу МОЗ про доступ родичів у реанімації минуло п’ять років

Ковід сильно зіпсував ситуацію: багато лікарів та лікарень з радістю використовували його як привід, щоб все закрити, прикриваючись наказом про санепідеміологічні норми.

Авторитаризм і хамство в стосунках лікар-пацієнт триває там, де медики залишаються безкарними, де відділення перетворюються на закриті феодальні вотчини їхніх завідувачів, а пацієнти не в змозі поцікавитися своїми правами і відкрити рота, коли ці права порушують. Continue Reading →

Не стримувати сльози, гнів чи розпач: як пережити горе та жити далі

Щодня в новинах ми чуємо цифри — скільки людей померло від коронавірусу. Але за кожною цифрою стоїть рідні та друзі, які втратили близьку людину. У нас часто кажуть: всі переживали, і ти переживеш, час вилікує, все минеться. Або ж тему взагалі замовчують, адже людям незручно про це говорити, і вони не знають, які слова підібрати. У когось ці рани заживають самі по собі, але інколи людям важко впоратися з трагедією самотужки. Тут на поміч приходять близькі та фахівці.

Ефір на Радіо НВ Подкасти. Мати драконів: Як пережити горе та втрату

Дорослим буває дуже складно впоратися з втратою близьких, що говорити про дітей. У компанії психологині Олени Западнюк та авторки «Зовсім не страшної книги» Анастасії Леухіної ми розмовляємо про те, як переживати горе та втрату самому та допомогти з цим дитині.

Ефір за посиланням.